Молотять жито
О, скільки, ідолів по світу
Стоїть і мертвим, і живим;
І виснажене сонце світить,
І гірко плаче херувим.
Чатує смерть в повітрі, водах,
В землі, отруєній людьми.
І всі ми йдем униз по сходах,
В провалля скочуємось ми.
Вогнем неправди палим віру,
І духом зла січем згори.
Любов свою гірку, нещиру,
Несем до брата й до сестри.
Згубили щирість душ, взаємин,
І як земля іще живе?..
В одних – берем, другим – даєм ми,
Задівши третіх за живе.
Не козаки, а козакуєм,
І хоче кожен – булави;
І на кістках чужих танцюєм
Без серця і без голови.
Цинічно слухаєм пророка,
Цінуєм тільки лиш себе.
І в нас якась чудна морока:
Трудяга – раб, балбес – цабе.
Не називаєм хату раєм,
Не світим (хтось би нам світив).
І вже давно “чужої” граєм,
Танцюєм під чужий мотив.
А Україна – наша мати —
Від болю стогне, бо пече
Синівська зрада. Добре б мати
Надійне синове плече.
– Куди ж ви діти?.. – Ген по світу!
Пульсує гнів чи жаль крізь вік..
Спітніле сонце мовчки світить –
Молотять жито.. Літо ... Тік...
Молотять жито. Хто молотить?
А хто ростив його хіба?
За нього руки позолотять,
Але не нам. Хліба… Хліба…
І виб’ють з колоса зернину,
І повезуть не знать куди.
А ти молись за Україну
Й живи тепер з роси й води!...
Стоїть і мертвим, і живим;
І виснажене сонце світить,
І гірко плаче херувим.
Чатує смерть в повітрі, водах,
В землі, отруєній людьми.
І всі ми йдем униз по сходах,
В провалля скочуємось ми.
Вогнем неправди палим віру,
І духом зла січем згори.
Любов свою гірку, нещиру,
Несем до брата й до сестри.
Згубили щирість душ, взаємин,
І як земля іще живе?..
В одних – берем, другим – даєм ми,
Задівши третіх за живе.
Не козаки, а козакуєм,
І хоче кожен – булави;
І на кістках чужих танцюєм
Без серця і без голови.
Цинічно слухаєм пророка,
Цінуєм тільки лиш себе.
І в нас якась чудна морока:
Трудяга – раб, балбес – цабе.
Не називаєм хату раєм,
Не світим (хтось би нам світив).
І вже давно “чужої” граєм,
Танцюєм під чужий мотив.
А Україна – наша мати —
Від болю стогне, бо пече
Синівська зрада. Добре б мати
Надійне синове плече.
– Куди ж ви діти?.. – Ген по світу!
Пульсує гнів чи жаль крізь вік..
Спітніле сонце мовчки світить –
Молотять жито.. Літо ... Тік...
Молотять жито. Хто молотить?
А хто ростив його хіба?
За нього руки позолотять,
Але не нам. Хліба… Хліба…
І виб’ють з колоса зернину,
І повезуть не знать куди.
А ти молись за Україну
Й живи тепер з роси й води!...