Забіліли у саду калини віти,
Ясне сонечко весніло за вікном,
А для матері була дитина - цвітом,
А для матері був сонечком - синок.
Оченята ніжно пестила зухвалі
І голубила голівоньку малу.
Поки ріс синок, не знаючи печалі,
В мами серденько зотліло на золу.
Зашуміла журавлем весна двадцята -
Вже не гріло сина мамине тепло.
І подався за коханням геть від хати,
Ніби матері й на світі й не було.
А вона ж за нього Господа молила,
Всім казала, що отримує листи.
І ніхто не знав до самої могили,
Що забув про неї "хлопчик золотий"...
...Шелестіли за вікном калини віти,
зорі зкупчились на небі у вінок,
У хатині цілу ніч горіло світло
І в останнє серце кликало: "Синок..."
Попрощатися не встигли. Пізно. Пізно...
Поховали. Відспівали. Все пройшло...
Та щоранку син цілує землю слізно,
До могили припадаючи чолом.
Проклинає білий світ увесь, благає,
А чи просить, щоб воскресла взагалі?!
І вчувається у шелесті: "Прощаю..."
І, здається, серце стукає в землі...
2004рік