DataLife Engine / Сини

Сини

Іскрилось сонечко ясне, промінням грало.
Три сини в матері росли, здоров’я мали.
Веселі, жваві хлопчаки, з лиця – нівроку,
І шелестіли три дубки край двору, збоку.
Раділа мати і рідня раділа щиро:
– Дай, Бог, їм долі без війни, дай, Боже, миру.
Сини, мов зграйки пташенят, летять до школи.
Додому ж прийдуть, зразу – в сад, а чи на поле,
Води з криниці принести чи прополоти – 
Із задоволення завжди кипить робота.
Вони ж – опора у сім’ї, вони ж – мужчини…
Найменший вчиться. Старший вже зустрів дівчину,
Середній – в армію іде. Щаслива Настя.
Зросли край двору три дубки стрункі, гіллясті.
Та раптом… вдарила війна у самі груди:
Забрали всіх! Вона – одна. Пішла на люди
І працювала день і ніч. Листи. Тривоги.
Трудилась поряд з усіма для перемоги…
Вікно вдивлялось у тінь, що біля тину.
Схопилась. Вибігла. Пита листа від сина.
– Вам – похоронка, – простогнав поштар крізь зуби.
– Синочку! Дмитрику! Невже??? Дитино люба!..
Немов підтята, на поріг упала Настя.
Та через місяць знов поштар приніс напасті:
– Загинув старший. Десь лежить під Волгоградом.
– Миколко, синку любий мій!.. – і сльози – градом.
Василько ж пише, що війна от-от скінчиться,
І буде він на весну цю уже жениться.
– Ми до Берліну вже дійшли! До лігва ката!
Я мстився, мамо, за братів, за наші втрати,
Ти, рідна, тільки не сумуй. Я скоро буду…
Та не судилось. Бо лягла земля на груди.
Змарніла Настя. Ні могил, ні більше звісток,
Ні внуків, бачте, ні дітей і ні невісток…
Лиш вікна дивляться у даль на шлях знайомий,
Яким ішли у небуття сини із дому
І мати жде. І мати – жде… Надію має, 
Бо не ховала їх вона. Вона – чекає…
Шумлять край двору три дубки міцні, тінисті.
Квітує сад. Нема війни. Гаї у листі.
Оце б радіти і співать, сміятись дзвінко!...
Та вікна дивляться на шлях очима жінки…
4-01-2021, 19:17
Повернутися назад