О, Боже мій, яка краса:
Роменка губиться в лісах
Та й мчить назустріч із Сулою,
Шепоче з вітром-осокою,
В обійми ловить небеса.
Слався, Ромен, моє місто кохане!
Плюскіт річок у вечірній імлі.
Пишні сади і квітучі каштани,
Шпилі церков на козацькій землі.
Хвилі пісень і знамена прадавні,
За Сулою вже спустився вечір сивий:
Вітерець пробіг босоніж по траві.
На обніжку день спинився галасливий
І затих собі в жалючій кропиві.
Ромен. Ромен – земля моя кохана,
Ромашок білих трепетний розмай.
Земля батьків освячена, духм’яна,
Мій волошково-барвінковий рай.
Шумує море стиглої пшениці,
Куди біжиш, замріяна Сула?
Куди несеш свою печаль і радість
Ти вічності про що розповіла?
В якому вирі ти втопила старість?
На березі беріз примхлива тінь