А сонце позіхнуло і зайшло —
Бузкові сутінки тулилися до лугу.
Вмить зорями все небо замело,
Розгонячи вечірню сиву тугу.
А ми вплітали в душі колоски
Упав туман – і зразу стало хворим
Усе, що народилось на землі.
Повітря не п'янке і не прозоре
Тулилось до дерев і до ріллі,
І захлинулась пісня солов'їна,
І голос ніби став таким глухим...
Боявся вітер турбувати тишу,
Бо у колисці Всесвіту дрімало
Нове світило. І природа знала,
Що день настане у чеканні лише.
І жайворон збирав самотні зорі,
Та сонце витягав за мідні ниті,
То метушився у зеленім житі,
Туманний ранок спав у полі,
Земля всміхалась у вінку…
Намисто росяне поволі
Ронили клени і тополі
І в тишу кидали дзвінку.
Та день підходив крок за кроком,
Здригнулась темрява долин,
Роса розсипалась насінням.
Духмяним маревом жасмин
Іще чарує сновидіння.
А соловейко в забутті
Іще доспівує сонати.
