Боявся вітер турбувати тишу,
Бо у колисці Всесвіту дрімало
Нове світило. І природа знала,
Що день настане у чеканні лише.
І жайворон збирав самотні зорі,
Та сонце витягав за мідні ниті,
То метушився у зеленім житі,
Туманний ранок спав у полі,
Земля всміхалась у вінку…
Намисто росяне поволі
Ронили клени і тополі
І в тишу кидали дзвінку.
Та день підходив крок за кроком,
Здригнулась темрява долин,
Роса розсипалась насінням.
Духмяним маревом жасмин
Іще чарує сновидіння.
А соловейко в забутті
Іще доспівує сонати.
Літо-літечко, дитинства дивний світе,
Я так часто в снах лише до тебе йду.
Теплим поглядом матусиним зігріте
З ластівками і веселкою в саду.
Де розхристане дитинство біля млину
Розчепірені долоньки обмива,
– Мамо, мамо, як вечір переллється у ніч,
Прийде татко, – щебече, – не гасіть, мамо, свіч.
І натомлені крила ще злітали увись –
Мрії жевріли в жилах... Та було це колись...
Пролетіли світанки, обважніли роки,
І щебечуть на ґанку вже синів малюки.
Сивина заряснилась, і нагадують сни