Зарано школам реквієм писать
Зарано школам реквієм писать
“Ученьє – свєт, а неученьє - тьма”, –
Так люди говорили з віку в вік:
І мова рідна, й “ленгвіч„, і “язык”
Співали дзвінко барвами всіма.
І кожен рід, родина і сім’я
Добром плекали душу молоду:
Честь берегти й розпізнавать біду
В ім’я просвіти, в мудрості ім’я.
Та не завжди сміялася весна,
Калина достигала не завжди –
Відрубки грон котились до води
І Україна плакала сумна.
Нам розривали душу, волю й дух,
Чужої вчили, щоб свою забуть.
Якби на те й господній волі буть —
Ми б українською і не сміялись вслух.
Та ми росли, мужніли з року в рік
(Без виродка й сім’ї ж, мабуть, не буть?),
Від зрадників ми й очищали путь,
Щоб для онуків сяяв сонцем вік.
І ось, нарешті, вільні від ганьби,
Розумні, наче, й незалежні всі,
Та мстивість душ “в усій своїй красі”
Десь та й вилазить гадом щодоби.
Запеклі кар’єристи і рвачі,
Відверті блюдолизи й казнокрад.
Якби ж то знать: живуть кого зарад
Ті українофобські діячі?
Геть нанівець звели освіти суть
І бізнесом зробили вчення шлях –
Полин гіркий достигне на полях –
Хіба ж то те їм, виродкам, збагнуть?
Що люд для них, педагогічний стаж?
Ненавидять вони вже геть усіх.
На їхніх дітях їх же чорний гріх,
Ніхто не зможе обілити саж
У злих і підлих душах, що смердять.
Роки проходять. Як вони живуть
Між цим народом? В ненависті жнуть,
Своїх підлеглих з потрохом їдять.
А починали ж в школі вчить дітей.
І звідки нам було про теє знать?
А ми тоді, уся учнівська рать,
Боготворили теми їх ідей…
А теми ось: “Все оптимізувать!!!
(Вони не схаменулись ні на мить)
У храм науки діток не впустить(?!)
І школи українські закривать!!!”
Вже сиві, та сидять іще “вгорі”.
Все знищують, бо хтось того так просить.
Цариця вже Небесная голосить:
“Та схаменіться ж, нелюди старі!”
Не вік же вимиратиме вона,
Моя найкраща з-між усіх країн.
Вже знов садочки повні, як один,
А ви… освіту тягнете до дна?..
Зарано школам реквієм писать,
Радіть зарано бідам і думкам,
Що можна зачинить освіти храм,
А потім просто й вигідно продать.
Не продавайте школи і душі:
Ви перед містом мали б дати звіт.
На пенсію йдучи лишайте слід
Не сліз і болю, не прокльонів штим,
І не паплюжте чесних вчителів,
Бо що для школи сам зробити зміг?
Лиш критика. Та пил летить з-під ніг…
А де ж та мудрість? Вже ж і Бог велів…
Хіба ж ти можеш засівать добром
Учнівські душі, розуму навчать?
У тебе на чолі лежить печать
Чужого звіра. Ти з лихим тавром…
А он – керує. Мати ж бо сама
Та ще й бабуся. Може, то маразм,
Що про освіту – тільки попіл фраз,
Бо школу хоче знищить. Мов чума.
Міняє друзів, партії, панів.
Чомусь боїться мудрості думок.
На обрії вже пенсії шумок –
В душі ж клекочуть заздрощі і гнів.
До чого ж гнів той, як душа гнила?
У школи ладна землю відхопить,
В багнюці розумнішого втопить…
Ба … в ній давно змія в душі жила. –
Усе життя! Та бачить Бог діла…
Навіщо внукам бабини гріхи?
Чи мало горя в світі? Від руки
Твоєї і в нащадків доля зла...
Прийди, в людей прощення попроси,
Розкайся ж – зло Бог не простить оте:
Ти ж руку підійняла на святе –
На цвіт освіти, на зерно краси!..
Невігласи, вгамуйте лють гірку.
Погляньте: скільки сонця навкруги –
Господь простить розчулено борги –
Не сійте ж зла у долю гомінку…
“Ученьє – свєт, а неученьє - тьма”, –
Так люди говорили з віку в вік:
І мова рідна, й “ленгвіч„, і “язык”
Співали дзвінко барвами всіма.
І кожен рід, родина і сім’я
Добром плекали душу молоду:
Честь берегти й розпізнавать біду
В ім’я просвіти, в мудрості ім’я.
Та не завжди сміялася весна,
Калина достигала не завжди –
Відрубки грон котились до води
І Україна плакала сумна.
Нам розривали душу, волю й дух,
Чужої вчили, щоб свою забуть.
Якби на те й господній волі буть —
Ми б українською і не сміялись вслух.
Та ми росли, мужніли з року в рік
(Без виродка й сім’ї ж, мабуть, не буть?),
Від зрадників ми й очищали путь,
Щоб для онуків сяяв сонцем вік.
І ось, нарешті, вільні від ганьби,
Розумні, наче, й незалежні всі,
Та мстивість душ “в усій своїй красі”
Десь та й вилазить гадом щодоби.
Запеклі кар’єристи і рвачі,
Відверті блюдолизи й казнокрад.
Якби ж то знать: живуть кого зарад
Ті українофобські діячі?
Геть нанівець звели освіти суть
І бізнесом зробили вчення шлях –
Полин гіркий достигне на полях –
Хіба ж то те їм, виродкам, збагнуть?
Що люд для них, педагогічний стаж?
Ненавидять вони вже геть усіх.
На їхніх дітях їх же чорний гріх,
Ніхто не зможе обілити саж
У злих і підлих душах, що смердять.
Роки проходять. Як вони живуть
Між цим народом? В ненависті жнуть,
Своїх підлеглих з потрохом їдять.
А починали ж в школі вчить дітей.
І звідки нам було про теє знать?
А ми тоді, уся учнівська рать,
Боготворили теми їх ідей…
А теми ось: “Все оптимізувать!!!
(Вони не схаменулись ні на мить)
У храм науки діток не впустить(?!)
І школи українські закривать!!!”
Вже сиві, та сидять іще “вгорі”.
Все знищують, бо хтось того так просить.
Цариця вже Небесная голосить:
“Та схаменіться ж, нелюди старі!”
Не вік же вимиратиме вона,
Моя найкраща з-між усіх країн.
Вже знов садочки повні, як один,
А ви… освіту тягнете до дна?..
Зарано школам реквієм писать,
Радіть зарано бідам і думкам,
Що можна зачинить освіти храм,
А потім просто й вигідно продать.
Не продавайте школи і душі:
Ви перед містом мали б дати звіт.
На пенсію йдучи лишайте слід
Не сліз і болю, не прокльонів штим,
І не паплюжте чесних вчителів,
Бо що для школи сам зробити зміг?
Лиш критика. Та пил летить з-під ніг…
А де ж та мудрість? Вже ж і Бог велів…
Хіба ж ти можеш засівать добром
Учнівські душі, розуму навчать?
У тебе на чолі лежить печать
Чужого звіра. Ти з лихим тавром…
А он – керує. Мати ж бо сама
Та ще й бабуся. Може, то маразм,
Що про освіту – тільки попіл фраз,
Бо школу хоче знищить. Мов чума.
Міняє друзів, партії, панів.
Чомусь боїться мудрості думок.
На обрії вже пенсії шумок –
В душі ж клекочуть заздрощі і гнів.
До чого ж гнів той, як душа гнила?
У школи ладна землю відхопить,
В багнюці розумнішого втопить…
Ба … в ній давно змія в душі жила. –
Усе життя! Та бачить Бог діла…
Навіщо внукам бабини гріхи?
Чи мало горя в світі? Від руки
Твоєї і в нащадків доля зла...
Прийди, в людей прощення попроси,
Розкайся ж – зло Бог не простить оте:
Ти ж руку підійняла на святе –
На цвіт освіти, на зерно краси!..
Невігласи, вгамуйте лють гірку.
Погляньте: скільки сонця навкруги –
Господь простить розчулено борги –
Не сійте ж зла у долю гомінку…