Не кидай слів, щоб вітром понесло,
Слова й душа – матерія єдина.
У них – могильний холод і тепло,
І джерело, яким живе людина.
Не кидай слів, не маючи мети –
Все життя по лабіринтах долі
Ми снуєм, неначе сірі миші.
Думка з підсвідомості до волі
Рветься аж туди, де зорі інші,
Де завжди усе буває вчасно,
Де від щастя серце завмирає...
Перелиставши пройдене життя
Людського роду, родичів по крові,
Я розумію: світу каяття
Господь не прийме, як нема любові.
Життя іде. І день за днем минає,
Немов стовпи за вікнами купе.
Своєї долі ще ніхто не знає…
Минуле – зряче, майбуття – сліпе.
На цвинтарі вечір, як денна зола.
Шепочуться клени високі.
Живих тут немає, та сива імла
Знайшла між могилами спокій.
Терпкими сльозами з калини впаде
Кроваво-червоне намисто.