А ти пам’ятаєш?
Туди, де ховається день у степу,
Де мокрі думки просихають на вітрі,
Де сум витирає сльозинку скупу,
І мрії пручаються в сонячнім світлі,
Надії стрімку колісницю пущу,
Спіймаю кохання спізнілу жар-птицю.
Розлуку на зустріч зміню і прощу
Тебе за погашену в Долі зірницю.
Ген-ген аж на обрії день догорів –
І вечір чіпляє фіранку туману.
Тебе не зігріла та й ти не зігрів… –
Життя роз’їдає задавнену рану.
А ти пам’ятаєш – останній наш день,
Що танув, як свічка, у літі жаркому?
Пташки, що співали веселих пісень, –
Затихли у вітрі болючої втоми.
І серденько мліло, і душу пекло,
Надію змивали невидимі сльози,
І сонце закрила розлука крилом,
І вицвіло щастя, і висохли роси…