Чорно-біле життя
Де пошарпаний день вистиля міражі,
Шелестить осока, вицвітає байдуже,
Із судинок життя я сплету вітражі,
Щоби заздрощів звір не дивився у душу.
Вже холонуть думки і сивіють роки,
Сонце гріє не так і весна не приходить,
І міліють колись повноводні річки,
І приречений день вже за обрій відходить.
Ясний погляд відцвів, хоч лишилось тепло,
Зморшки владно лягли на обличчя і руки;
Тільки спогадів рій принесе, що було,
Сколихнувши життя розтривожені звуки.
Давній спокій душі ще бентежать слова,
Що у світлі весни ми колись загубили.
Згубна пастка розлук ясний день закрива;
Заросли почуття, як прадавні могили.
Вже стинається світ від людського буття,
Хоча Бог ще до нас розкриває долоні.
У лушпинні думок – безнадій вороття.
І останніх зірок тихі сльози солоні.
Відлітає в імлу сірих тіней міраж,
Де самотня душа в безнадії блукає.
Чорно-біле життя, як і весь антураж,
Гірко схлипує в снах і безшумно зітхає.
Шелестить осока, вицвітає байдуже,
Із судинок життя я сплету вітражі,
Щоби заздрощів звір не дивився у душу.
Вже холонуть думки і сивіють роки,
Сонце гріє не так і весна не приходить,
І міліють колись повноводні річки,
І приречений день вже за обрій відходить.
Ясний погляд відцвів, хоч лишилось тепло,
Зморшки владно лягли на обличчя і руки;
Тільки спогадів рій принесе, що було,
Сколихнувши життя розтривожені звуки.
Давній спокій душі ще бентежать слова,
Що у світлі весни ми колись загубили.
Згубна пастка розлук ясний день закрива;
Заросли почуття, як прадавні могили.
Вже стинається світ від людського буття,
Хоча Бог ще до нас розкриває долоні.
У лушпинні думок – безнадій вороття.
І останніх зірок тихі сльози солоні.
Відлітає в імлу сірих тіней міраж,
Де самотня душа в безнадії блукає.
Чорно-біле життя, як і весь антураж,
Гірко схлипує в снах і безшумно зітхає.