Здригається Земля, як уві сні,
І вже телевізійні жахи поряд:
Сірчані, а не зоряні вогні,
Серпанок смогу та кислотний сморід…
Розпуста, зодягнувшись у черниць,
Розходиться поволі між народом,
Хробак хвороби їсть рум’янець лиць,
І розум нищить гени свого ж роду.
А скільки їх, народжених калік,
Довірливо до тата тягнуть руки!
Вони не знають, що прийдешній вік
Батьки створили для міфічних внуків.
Ми дожилися до гірких часів –
В боги не Бога вибрала людина,
Хоч знає, що караються усі
Нащадки до четвертого коліна…