Розп’яли на кістках
Виривали народ із корінням,
Виривали із плоті серця,
Грабували святу Україну
І вдягали їй з терну вінця.
У людському проклятті і плачі
Забирали останнє з двора…
Чи ти, Господе, того не бачив,
Як у муках народ вимирав?!
Чорний морок упав на Вкраїну:
Скільки глянеш – свічки і свічки…
То холодні тіла попід тином,
То із суму і болю річки…
Не для себе те жито косили
І співали веселих пісень…
На світанку хати голосили,
Гірко плакало сонце удень.
І здригалась блакить від ридання,
І губилось життя у стерні,
І чорніла земля від страждання,
І від лісу лишалися пні…
Сльози вóскові капали в вічність,
Бо кому ж всіх оплакать? Кому?
І стрічала Вкраїна велична
В сльóзах розпачу й болю весну.
Прапори тріпотіли полинно
І кроваво метались життям…
На кістках розп’яли Україну,
Наче матір з маленьким дитям…