Украли у Тараса гасла.
Украли вночі тихцем,
Коли у серцях погасла
Надія перед лицем
Незграб і бездар повзучих,
Які безталанно й зло
Тарасовим словом влучним
Своє макували тло:
Чомусь живем неначе під гіпнозом?!
Життя ж летить, втрачається щодня…
Рекламою лікуємо склерози
І секту називаємо: “рідня”.
Живемо в місті за законом лісу,
Де слабшого сильніший загриза.
Дітей щоденно посилаєм “к бісу”,
А в старості – пече щоку сльоза.
Дзвенить обірвана струна...
Одні радіють, інші – плачуть.
А доля в кожного – одна.
І Бог, здається, всіх нас бачить...
Тремтять думки, злетівши ввись, –
Вже одцвілися наші вишні –
Роки за обрій подались,
Серед квітучої поляни,
Серед розкішних барв життя
В приціл рушниць хмільні земляни
Спостерігали майбуття.
У ріг трубили звідусюди,
Собак цькували звідусіль,
Хіба ж це свято?! Люди!.. Люди!..
У мареві бою, неначе у пеклі:
“Казан” і вогонь, і душа.
Скрегочуть зубами тіла іще теплі,
Земля – простирадлом – чужа.
І ангели білі, і ангели чорні,
І смерть із кривавим плащем.
Хто перший торкнеться?