О, скільки, ідолів по світу
Стоїть і мертвим, і живим;
І виснажене сонце світить,
І гірко плаче херувим.
Чатує смерть в повітрі, водах,
В землі, отруєній людьми.
І всі ми йдем униз по сходах,
В провалля скочуємось ми.
Так важко в чистоті дійти до трону,
Не заплямивши душі і думки
І взять безкровно булаву й корону,
Пройти із нею крізь роки й віки.
Чом смереки ген далеко віти опустили?
Чом в околицях на трони зраду посадили?
Чом в саду лихої долі спів пташиний рветься?
Чом же люба Україна плаче, не сміється:
Пишу в сльозах, по-іншому не можу.
Болить душа і серце, й дух болить.
Бюрократичну щільну огорожу
Не можу я проханнями розбить.
Це не для них людські страждання й муки
Печуть вогнем і долю, і життя.
У них завжди для себе – повні руки,
Там, де вітер кричав в обличчя ,
Де дзвенів ланцюгами лід,
Там Калниш через плин століття
Дивував цей скажений світ:
Не зламався, не впав, не здався –
Тільки стогін туманом плив: