Заглядає яблуня до хати –
Тулиться гілками до вікна.
Тільки вже їй ні в кого спитати,
Де ти забарився до пізна.
Забіліли у саду калини віти,
Ясне сонечко весніло за вікном,
А для матері була дитина - цвітом,
А для матері був сонечком - синок.
Земне прожила ти життя,
А Вічності – тільки частину…
Разок променистий буття
Нанизує ще намистину…
Ніколи вже ніжні вуста
Відлетіла тихо, наче птах,
Ні краплини докору, лиш відчай
Затремтів сльозинкою в очах
І розтанув у розлуці вічній.
Ти себе ніяк не берегла –
Вже на скронях твоїх білий сніг.
– Мамо, матінко рідна, що сталось?
Я вклоняюсь тобі аж до ніг…
Та невже це так рано – і старість?
Хай тебе не торкнеться біда