Дерев’яніють почуття,
Сльозою скапує надія.
Давно погасла наша мрія,
І ледве жевріє життя,
Бо вже обвуглився місток
Тихо у лузі, сонце у тузі –
Вечір рум’яний землю зайняв.
Тільки у полі плаче тополя:
Козак покинув, сів на коня…
Коли самотність душу огортає –
Сміється доля над безсилим серцем:
І соловейко плаче, не співає,
І мед гіркий, і чай неначе з перцем,
Вода в криниці несмачна й несвіжа,
Мене це літо виснажило так.
Я без любові не живу, а тлію.
Хоч би, коханий, ти вселив надію,
І хоч маленький, а подав би знак.
Чекаю я і день, і ніч, і вечір.
А ранок знову болісно щипа
Яка гірка була моя розлука!..
Хоча “прощай” сказала я сама,
Та не могла повірить, що зима
Загляне в душу і зайде без стуку.
На обрії кохання лиш зійшло,